Під час осінніх канікул ми зі шкільними друзями готувалися до змагань зі спортивного орієнтування на лісовій турбазі.
Кожен ранок починався з пробіжки в околицях табору. Спочатку ми мерзлякувато щулилися і підстрибували на місці, щоб не змерзнути. Потім виходив тренер, свистів у свій суддівський свисток, і ми швиденько зігрівалися в процесі бігу.
Наш маршрут проходив по невидимих, лісових стежках, укритих килимом минулорічної хвої і листя, яке крутилося в повітрі і щільно встеляло все навкруги. Тут щосили господарювала золота осінь.
Осіннє сонце ліниво випливало з-за лісу багряною кулею. Все навколо захоплювало дух. Сонячні промені, заломлюючись в кронах дерев, райдужним розсипом пронизували весь ліс. Здавалося, що кожен листок — це дорогоцінний камінчик з малахітової шкатулки: ніжний смарагд, соковитий гранат, сонячний бурштин. Витончене павутиння, яке ажурними візерунками заплуталося в гілках кущів, здавалося, дзвеніло на вітрі ніжною мелодією флейти.
Після ситного сніданку ми йшли в ліс на тренування. Кожен повинен був знайти свій об’єкт. Одного разу я так захопився спогляданням лісової краси, що трохи відхилився в бік від заданого маршруту. Опинившись у незнайомому місці, я спробував зорієнтуватися і пішов по компасу. Через кілька хвилин я побачив картину, гідну пензля великого художника.
Посеред величезної галявини лежало лісове озеро. Воно було таким блакитним і прозорим, що здавалося ніби це правильно вирізаний шматок неба, який ангели опустили на землю. Легка імла тремтіла і грала сріблом під ласкавим вітерцем. Прибережна, спокійна хвиля витончено омивала недбало розкидані по білому піску гладенькі камінці. Дерева, які стояли навколо блакитного озера, кокетливо заглядалися на свої відображення. Це унікальне творіння переконало мене в неповторності природи рідного краю.
Золота осінь не переставала дивувати своєю чарівністю і багатством фарб. Ми із задоволенням провели час в осінньому лісі біля блакитного озера.