Масовий від’їзд відпочиваючих збігся із закінченням «оксамитового сезону». Зазолотився вересень. Діти пішли в школу. Кілька дощових днів змінилися «бабиним літом», з літаючим в повітрі павутинням і плавним ковзанням осіннього листопаду.
До середини жовтня вечори ставали все прохолоднішими, а ночі довшими. Крони дерев майже облетіли, вимальовуючись на тлі збляклої синяви неба ієрогліфами поплутаних гілок. Залишки пожухлого листя ледве трималися.
І раптом одного разу, по дорозі в школу, я помітив просто неймовірну картину. На голі гілки каштанів, що стояли уздовж паркових алей, майстерна рукодільниця ніби накинула ажурні, світло-смарагдові серветки, сплетені тонкими спицями. І в центрі кожної з них цвіла каштанова свічка. Ці свічки палали між оголеними, подекуди прикритими залишками пожухлого, рудого листя, гілками, зачаровуючи своєю нереальністю.
Поривчастий вітер стрімким танком кружив опале, сухе листя навколо стовбурів дерев, нагадуючи про суворість господині Осені. Але як тільки погляд ковзав вгору, він немов потрапляв в інший вимір. Пустотлива дівчинка Весна кокетливо помахувала розчепіреними долоньками каштанового листя і посміхалася, крізь поруділі крони, білими квітами.
Змерзлі перехожі, ховаючись від холоду в підняті коміри, здивовано зупинялися біля квітучих каштанів, не вірячи своїм очам. Всі починали посміхатися не тільки урочистим свічкам, а й один одному.
Ось так надзвичайне диво посеред осені подарувало людям несподівану радість і гарний, весняний настрій.